На крутому схилі гори біля села Дністрівка, підніжжя якої цілують сиві хвилі повноводого Дністра, ростуть кущі шипшини. Навесні вони привертають увагу великими пахучими блідо-рожевими квітками, а восени, — яскравими, різних відтінків, червоними плодами. Кущі шипшини гарні й водночас колючі… детальніше…
В античні часи Дністер був відомий під назвою «Данастріс», яка походить із іранських мов («дон» — вода; порівняй: Дон, Донець, Дніпро (Данапріс), Дунай (нім. Donau)). Стародавні греки називали річку «Тірас» (Tyras). детальніше…
Давно це було. Ніхто не відає коли, та й, власне, не це так важливо. Словом давно. У кожній легенді є доля трагічності, давнина, оповита невідомістю, яка завше навіює сум. Цю легенду знають дуже мало людей, але вона надзвичайно пізнавальна й цікава, тому й варта уваги. Це одна з кількох, пов’язаних між собою легенд, і всі вони відкривають занавісу історії рідного краю, а ще — апелюють до уяви і постають перед нами величними образами минулого… детальніше…
Барон Янош Нодь з далекого міста довідався, що ніхто з мадярів ще не побував на найвищій, тоді ще безіменній горі в Карпатах. Він і надумав собі першим вийти на вершину і назвати її своїм ім’ям. Взяв із собою двадцятеро дужих слуг, кожен зі слуг взяв двох коней – для себе і для харчів та спорядження- і рушили в дорогу. детальніше…
Гуляв наш опришок, до смерті гуляв. Не одна стала пуста крамниця купецька, та й не трошки кровці сплинуло з панського тіла. Гуляли красні легіники, гей би на весіллії Бо волі бажали.
Але одного разу забарився Довбуш, гуляючи при дубовім столі. Та й обступило його військо смоляків на високій горі, з усіх боків обступило. Нема де дітись. Та легіники не мали страху: заспівали вони тоді веселої своєї пісні. детальніше…
Оце, бачите, брила. Зветься Довбуша. А колись то тут була лише стежка вузенька, по якій проходили люди і можна було верхи конем проїхати. Пізніше пробили дорогу. Можна вже було проїхати фірою. А ще пізніше вже стала дорога, з каменю роблена. Звалася вона цісарка. детальніше…
Отам, за полониною Довгою, є гора Добошанка. Так її назвали, бо на ній мав свої пивниці Олекса Довбуш. У тих пивницях – добра немало. Там, на Добошанці, кажуть, довгий час стояла хата з величезних букових колод. Пани потім її спалили, аби не було пам’яті про Довбуша, бо він у тій хижці не одну зиму перезимував.
Довбуш усе зимував он туй у Добошєнці, тимой та гора має єго імнє. Одної зими мав там 300 кіз, бив та й їв з товариством, лій із кіз забивав у бербениці та й ховав у печери. Лій, одежі, збруя, маєткі – усьо до нині стоїть у єго коморах, але то усьо заклєте. Як Олекса умер, то ті комори позамикалисі гет, плите засунулосі, і так стоїть і до нині. То богато ішло шукати, але пусте. детальніше…
Давно то було, коли на наш край нападали дикі татарські племена, спустошуючи його вогнем і мечем, знищуючи майно, беручи в ясир молоді сили чоловічі, а до гарему гарних дівчат і молодих жінок.
Німим пам’ятником тих страшних подій є гірські назви Царина, Ріг, Сивуля в Карпатах. Звідси переказ. За тими ж народними традиціями, схопили раз татари під час своїх нападів молоду королівну (в народній мові: царівну), славну, надзвичайної вроди. детальніше…
Близниця – гора, на південний захід від Ясіня. Вершина її – широка полонина. Влітку тут пасеться худоба, а взимку по зледенілих, обсипаних снігом відрогах лютують вітри, безперестанку гуде хурделиця.
Навпроти Близниці – гора Петрос, теж полонина. Про ці гори таке повідають. детальніше…